Історія адвокатури Львівщини

Народився в с. Ролів на Львівщині. Навчався протягом 1903-1904 у Вищому музичному інституті у Львові, а згодом закінчив у 1906 юридичний факультет Віденського університету. З 1913 займався адвокатською практикою у Львові. Під час Першої світової війни був мобілізований до австрійської армії, згодом служив у лавах УСС. У 1919 з іншими адвокатами оранізував «Колегію оборонців» у Львові, яка в 1923 реорганізувалася в «Союз українських адвокатів», в якому Михайло Іванович обіймав посаду віце-президента (1923 по 1939). Виступав адвокатом у політичних процесах над українськими патріотами. В 1925–1939 очолював керівні органи Українського національно-демократичного об'єднання. У 1939 емігрував до Кракова, де продовжив займатися адвокатською практикою. В 1941 повернувся до Львова. В 1941–1943 очолював Львівську адвокатську палату. Активно займався крім адвокатської також музичною діяльністю. Автор музики: «Ой гляну я, подивлюся», «Засни», «Чого мені так тяжко». Автор низки статей з питань музичного життя Галичини, рецензій на вистави Руського. Довголітній диригент музично-хорового товариства «Львівський Боян». Помер у Львові та похований на Личаківському цвинтарі, поле № 1.

Народився 25 лютого 1850 р. у с. Шляхтинці, тепер – Збаразького району Тернопільської області. У сім’ї пароха села, шляхтича гербу «Нечуй-Вітер», був наймолодшим з восьми його дітей. Навчався у Тернопільській гімназії, матуру здав в Академічній гімназії у Львові. Згодом студіював право у Львівському університеті (1868-1872). Водночас відігравав помітну роль серед «ранніх» народовців. Згодом працював за фахом в адвокатських канцеляріях Львова. Саме Володимир взяв на себе нелегку місію заснування у Львові щоденника українською мовою, який конкурував би з органом москвофільської партії «Слово». Вважаючи проект мертвонародженим, його підтримав мало хто. Все ж видавництво нової газети фінансувало товариство «Просвіта» – в суворій таємниці від москвофільської партії, а навіть намісництва. Народовці казали, що «Діло» – приватна справа самого Володимира. Так у новому 1880 році у Львові з’явилася нова газета. Її редакція розміщувалася у двокімнатному помешканні на вул. Краківській, 14 (де, крім «Просвіти», резидували «Руська бесіда» та «Дружній Лихвар". Володимир помер 3 лютого 1883 р. на тридцять третьому році життя. Його смерть зворушила весь Львів. Другого дня його ховали. З самого ранку дім оточили сотні, а згодом тисячі галичан. На чолі українського істеблішменту прибув митрополит Сильвестр Сембратович. Серед численних вінків виднілися також вінки від «Ґазети народової», «Дзєнніка Польського», «Польські журналісти – руському колезі». Схоже, це була перша українська похоронна маніфестація такого масштабу, а трагічність особи Володимира водночас породила його культ.

Посол Галицького сейму, делегат Української Національної Ради ЗУНР, голова львівського товариства «Просвіта». <br /> Доктор права. Навчався у Львові: спершу гімназія, а згодом правничий факультет університету. Працював суддею в Тернополі та містечках краю. 1904 р під час відкриття «Народного Дому» в Копичинцях підтримав громаду за право на українську ходу. З 1908 р— посол Галицького сейму. У 1910 р очолив львівську «Просвіту»: відкрив курси для неписьменних, сприяв створенню нових читалень, започаткував «мандрівні бібліотеки». Власним коштом призначив 5 стипендій для українських студентів. Під час Першої світової війни працював у Відні, але повернувся до Львова, де допомагав постраждалим від війни.Восени 1915 року відновив роботу «Просвіти». У жовтні 1918 року став учасником Конституанти у Львові, увійшов до Української Національної Ради, був делегатом ЗУНР. Брав участь у перемовинах з австрійським намісником щодо передачі влади українцям. У час Листопадового чину входив до політичного проводу, за відсутності Євгена Петрушевича виконував обов’язки голови УНРади. Після поразки ЗУНР залишився у Львові. Польська влада ДВІЧІ його УВЯЗНЮВАЛИ. Працювати АДВОКАТОМ йому НЕ ДОЗВОЛИЛИ. Попри переслідування, у 1921 році «Просвіта» знову обрала його своїм головою. Іван Кивелюк помер 1 березня 1922 року на 56‑му році життя. Похований на полі № 5 Личаківського цвинтаря у Львові. Автор пам’ятника — скульптор Сергій Литвиненко.

Був серед засновників Русько-Української радикальної партії та мав творчі взаємини з Іваном Франком, Михайлом Драгомановим, Михайлом Павликом, Юрієм Федьковичем, Наталією Кобринською й Ольгою Кобилянською. Народився у священичій родині, навчався у Станіславській гімназії, де започаткував рукописну газету «Зірка» та створив молодіжне товариство «Громада». Закінчив філософський факультет Львівського університету та правничий факультет у Відні. Там познайомився з Михайлом Драгомановим, який став його духовним наставником.Видавав популярні книжечки для народу — «метелики», серед яких «Парова машина», «Про правду», «Про бідність», «Правдиве слово хлібороба до своїх земляків». У 1877 році його разом з Іваном Франком та Михайлом Павликом заарештували й судили у процесі галицьких соціалістів. На суді він відкрито заявив, що є соціалістом і прагне рівності та справедливості для всіх. Його ідеалом була федеративна демократична республіка, де громада вершить суд і правду. Згодом він став одним із засновників Русько-Української радикальної партії, але відійшов від активної політики й працював адвокатом у Львові. Паралельно писав статті та дослідження, співпрацював із демократичними виданнями («Молот», «Світ», «Житє і слово»). Серед його праць — «Галицько-руський нарід і галицько-руські народовці» (1874), «Лихва на Буковині» (1878), «Робітницька плата і рух робітницький в Австрії» (1881), «Літературні стремління галицьких русинів у 1772–1872» (1894–95), «Москвофіли і народовці в 70-их рр.» (1902).

Народився у Снятині. Школу відвідував у Станіславові в 1898-1902 рр., а гімназію закінчив в Коломиї в 1910 р. Юридичну освіту здобув у Віденському університеті в 1911-1914 рр. Був призваний до австрійської армії, брав участь у воєнних діях Першої світової війни, в 1917 р. потрапив у полон і перебував в Італії до 1921 р. Повернувшись до Галичини завершив навчання на юридичному факультеті і в 1923 р. вступив кандидатом до адвокатури, адвокатське стажування проходив в Самборі.

Народився у м. Сокаль на Львівщині. Походив із шляхетського роду з Бойківщини. Закінчив юридичний факультет Ягеллонського університету в Кракові, а опісля працював заступником судді у Ходорові (1901-1904), надалі суддею у м. Турка до 1914. Був активним громадсько-політичним діячем, зокрема організатором громадсько-суспільного життя в повіті, членом Української національно-демократичної партії, посолом до Галицького сейму (1913), членом «Українського соймового клубу». З початком Першої світової війни - членом Бойової управи та командант Легіону УСС. Командант (10.1914-03.1915) та заступник команданта (03-1915-11.1918) Коша УСС, підрозділу, який займався вишколом новобранців. Член Української національної ради ЗУНР, командувач Станіславської військової округи (1918-1919). Військовий аташе дипломатичної місії УНР у Празі (1919-1920). У міжвоєнний період (1920-30-ті) займався адвокатською діяльністю у Львові. Влітку 1944 виїхав до Німеччини, а після війни емігрував до США. Помер у м. Вігокен, США (похований на Цвинтарі святого Андрія (Саут-Баунд-Брук).

Народився в с. Горішня Слобідка Бучацького повіту (Галичина). Навчався у Самбірській гімназії, надалі продовжив навчання на юридичному факультеті Львівського університету. 1910 - здобув ступінь доктора права. 1913 – склав адвокатський іспит. Працював адвокатом у Львові, а надалі в Яворові та Бучачі. Був заарештований після захоплення Львова російськими імперськими військами. Лише в 1918 зміг повернутися до Галичини. В 1918 адвоката обрали повітовим комісаром (керівником) Бучацького повіту ЗУНР. Після анексії ЗУНР Польщею був заарештований польською владою. У післявоєнний період мав свою адвокатську канцелярію в Бучачі. Був активним громадським діячем у Бучачі, зокрема був головою Виділу бучацької філії «Просвіти». У 1933 - переніс свою канцелярію з Бучача до Львова. Помер у селі Сороках Бучацького району від серцевої хвороби, там і похований.

Народився в с. Золота Слобода, нині Козівський район, Тернопільська область. Навчався у Бережанській гімназії, надалі продовжив навчання на юридичному факультеті Львівського університету, де і здобув ступінь доктора права в 1914. Працював адвокатом у Золочеві та Сокалі (1909—1914), у Бережанах (1917-1919, 1924-1937) та Козовій (1921-1924). У період ЗУНР займав посаду заступника міського комісара, редактором газети «Бережанський вісник», служив хорунжим у лавах УГА. Очолював місцеву «Просвіту». У 1928—1930 був співзасновником і провідним діячем радянофільської партії «Праця», а також заступником голови Української партії праці. Публікував статті у провідних українських виданнях. У післявоєнний період мав свою адвокатську канцелярію в Бучачі. Був активним громадським діячем у Бучачі, зокрема був головою Виділу бучацької філії «Просвіти». У 1933 - переніс свою канцелярію з Бучача до Львова.

Народився 21.02.1876 року в сім’ї красноселецького пароха о. Івана Бохенського на Тернопільщині (с. Зарубинці). Початкову освіту здобув у Тернопільській гімназії, а згодом — на юридичному факультеті Львівського університету. Професійний шлях Степана Бохенського є взірцем служіння праву. Розпочавши як помічник адвоката в м. Золочів, надалі відкрив свою власну практику в Збаражі. У 1920—1930-х роках займався адвокатською діяльністю. А під час німецької окупації у 1941–1944-х роках виконував обов’язки нотаріуса. Виважений і непохитний у переконаннях, він стояв на захисті українського селянства та інтелігенції, використовуючи закон задля справедливості. Увійшов в історію як член «Листопадового чину». Життєвий шлях Степана Івановича був тісно переплетений із родинами, що творили українську культуру. Його дружина, Стефанія-Марія Бохенська (уроджена Громницька), була донькою священника та громадського діяча Володимира Громницького — крилошанина та члена-засновника Міщанського братства. А його сестра Євгенія Бохенська була письменницею, а син - Ярослав Бохенський - був журналістом, письменником, кінокритиком та активним пластуном. Помер 21.01.1948, похований у Львові на 31-му полі Янівського цвинтаря.

Народився на Тернопільщині (с. Староміщина Підволочиського району). Початкову освіту здобув у гімназії в Тернополі, а надалі в Львівському університеті. Здобув ступінь доктора права у Львівському університеті, відкрив адвокатську канцелярію в Підволочиську. Мешкав у Тернополі, де надалі займався адвокатською практикою, обраний головою окружного Українського допомогового комітету. 1914 вступив до Легіону УСС. Під час одного з боїв 1915 потрапив у полон і вивезений у табір вглиб Росії. Восени 1917 приїхав до Києва, працював у МЗС УНР, у січні–лютому 1918 в складі української делегації як перекладач взяв участь у переговорах в м. Брест-Литовський. Згодом служив у полку УСС, командував сотнею. 1944 емігрував у Чехію, згодом— у Німеччину (від 1946 викладав в УВУ у Мюнхені), 1948— у США(м. Чикаґо), де і помер.

Народився на Тернопільщині (с. Криве поблизу Підволочиська). Початкову освіту здобув у гімназії в Станиславові (нині - Станіславів, Івано-Франківська область). Під час навчання в гімназії в Станиславові у 1860-х роках разом з Остапом Терлецьким та братами Заклинськими належав до таємної культурно-освітньої учнівської народовської організації "Громада", брав участь у виданні рукописного часопису «Зірка». Продовжив навчання в Львівському університеті, однак закінчив Віденський університет. 1870-х брав участь у діяльності студентського товариства «Січ» у Відні.Професійний шлях Мелітон Осипович розпочав у Станиславові, де в 1970-х роках працював секретарем у суді. Після 1976 року - помічником адвоката, а з 1883 року розпочав свою власну практику як адвокат. Крім адвокатської практики, був активним громадсько-освітнім діячем, в Станиславові заснував Товариство "Бесіда. Зібрав численні фольклорні матеріали. Записи Бучинського друкувала західноукраїнська періодика (газети «Правда», «Діло»), а частина пісень увійшла до книги Володимира Антоновича і Михайла Драгоманова "Історичні пісні малоруського народу". Похований на Станиславівському цвинтарі поблизу вул. Сапіжинської (могила збережена; нині на цьому місці — Меморіальний сквер Івано-Франківська).

Народився в с. Стецева на Івано-Франківщині в родині відомого українського письменника Василя Стефаника. У 1923 році закінчив гімназію в місті Коломиї. В 1925 році продовжив навчання в правничий факультет Львівського університету. У 1931—1936 роках — адвокат-практикант у місті Снятині Станіславського воєводства. У 1936 році склав адвокатський іспит. У 1936—1939 роках — адвокат-уповноважений Ревізійного союзу українських кооперативів у Львові. В 1939-1941-х роках — завідувач юридичного бюро Львівської обласної спілки споживчої кооперації і уповноважений правління Спілки радянських письменників із захисту авторських прав.Під час німецької окупації займався адвокатською діяльністю, у 1944 році — науковий співробітник меморіального музею Василя Стефаника у селі Русові на Станіславщині. До листопада 1944 року — начальник обласного курортного управління Станіславського обласного відділу охорони здоров'я. У 1944—1946 роках працював старшим викладачем кримінального права Львівського університету. У 1947-1953 роках — заступник голови виконавчого комітету Львівської обласної ради депутатів трудящих. У 1970-1981 роках — директор Літературно-меморіального музею Івана Франка у Львові. Похований на полі № 1 Личаківського цвинтаря.

Народився в Золочеві, а початкову освіту здобув у Самборі. В 1913 році закінчив навчання у Львівському університеті, опісля працював в адвоката Лужецького в Старому Самборі. А вже в 1934 році розпочав самостійно працювати як адвокат у Старому Самборі, де і помер. Якщо хтось має додаткові відомості, документи або будь-яку інформацію про Івана Федака — будемо щиро вдячні за повідомлення. Допоможіть зберегти історію.

Народився Лев Ребет в Стрию у родині поштового урядовця. Під час навчання у Стрийській українській гімназії він захопився пластовим рухом, у 15 років став членом Української військової організації, у 17 – вступив до ОУН, а за рік – очолив її провід у Стрийському повіті. Був в'язнем в польських тюрмах за приналежність до ОУН, разом зі Степаном Бандерою. У 1938 році закінчив правничий факультет Львівського університету, здобувши ступінь магістра права. Після розподілу Польщі між нацистською Німеччиною та Радянським Союзом у вересні 1939 Ребет переїхав до Кракова, де входив до складу Центральної Екзекутиви ОУН і здійснював керівництво розвідкою. Там у Кракові після переїзду працював адвокатом.Брав участь у проголошенні відновлення української державності у Львові 30 червня 1941 року, опісля став заступником голови уряду Ярослава Стецька. У 1940–1941 рр. після розколу ОУН на мельниківську та бандерівську фракції, підтримував С. Бандеру. З квітня 1941 р. стає членом ОУН радикальної під керівництвом С. Бандери.<br /> Лева Ребета затримали 14 вересня 1941 року, і він три роки пробув у нацистському концтаборі Аушвіц (Освенцім). Після звільнення переїхав до Мюнхена, де на той час перебували більшість провідних діячів бандерівського руху. В еміграції Лев Ребет працював в Українському вільному університеті у Мюнхені, у газеті «Українська трибуна», «Час» та «Сучасна Україна», очолював редакцію газети «Український самостійник». У 1949 році захистив докторську дисертацію на тему «Держава і нація», видав друком книги «Формування української нації» (1951), «Світло і тіні ОУН» (1954), «Теорія нації» (1956). 12 жовтня 1957 року у Мюнхені, на сходах будинку, де була редакція «Українського самостійника», агент КГБ Богдан Сташинський зі спеціально сконструйованого пристрою вистрілив Ребету в обличчя струменем синильної кислоти. Лева Ребета поховали в Мюнхені, а у 2010 році його разом з дружиною урочисто перепоховали на Личаківському кладовищі у Львові.

Народився в с. Петранка на Івано-Франківщині у родині священника. Закінчив Академічну гімназію у Львові, навчався у Львівському та Карловому університетах. Працював адвокатом у м. Чортків на Тернопільщині. Активний учасник сокільсько-січового руху. У роки Першої світової війни — старшина артилерії австро-угорської армії на російському фронті. Восени 1918 сформував і очолив гарматний полк (потім у складі 1-ї бригади Українських Січових Стрільців Української Галицької армії). Був смертельно поранений більшовицьким комісаром-грабіжником Табукашвілі. Помер у лікарні в містечку Піщанка на Одещині.

Народився в с. Лукавиця-Вижна (нині Верхня Лукавиця) на Львівщині у родині священника. Закінчив гімназію в м. Золочеві, а 1898 юридичний факультет Львівського університету. А в 1900 році здобув ступінь доктора права і склав суддівський іспит, після чого рік працював у суді в Підволочиську, а потім у Львові. З 1900 працював судовим ад’юнктом при Крайовому суді у Львові, а з 1906 членом трибуналу Кримінального крайового суду. 1904—1906 роки проводив на спеціальних студіях у Берліні й Відні, а повернувшись до Львова, далі працював у суді й приготовляв габілітаційну працю «Про побічну інтервенцію», а в 1908 р. був іменований приватним доцентом при катедрі цивільної процедури в університеті у Львові. Виклади провадив українською мовою. Будучи покликаним на катедру цивільного процесу в університеті в Софії, не зважився покинути Львів й залишився працювати в суді, чекаючи на професуру. Продовжив правничу наукову працю, у результаті якої вийшли його нові твори — «Зміна позову», «Процесові новелі» і інші. У 1914 став дійсним членом НТШ. Після Першої світової війни не прийняв пропозиції викладати у Львівському університеті, до якого не приймали ще тоді українських студентів, а також не склав присяги на вірність Польщі до вирішення справи приналежності Галичини Радою Амбасадорів. Відтак почав знову працювати в суді. У 1919—1925 роках був професором і в перших трьох роках деканом правничого факультету Українського Таємного Університету у Львові. 1929 р.був номінований апеляційним суддею у Львові і виконував ці чинності до війни 1939. У 1938 номінований суддею Найвищого Адміністраційного Суду у Варшаві, але відмовився від цієї посади, щоб не покидати Львова. У 1939 - продекан юридичного факультету в університеті імені Івана Франка у Львові, а після здобуття Львова німцями, став далі працювати в Апеляційному суді. У 1944 виїздить на Захід. Помер у Верхній Австрії.

Народився в с. Ременів на Львівщині. Закінчив Народну школу в рідному селі та у 1913 році філію Академічної гімназії у Львові, продовжив навчання на юридичному факультеті Львівського університету, де брав участь у діяльності новоствореного Товариства січових Стрільців. Після початку Першої світової війни пішов на фронт у складі Легіону УСС. Став спочатку командиром чоти, згодом – сотні та куреня. Брав участь у відомих боях на Маківці та на Лисоні, опісля потрапив у полон. Після звільнення з полону вступив до Галицько-Буковинського куреня Січових стрільців військ Центральної Ради, очоливши одну із сотень. Після поразки Української революції 1917-1921 років повернувся до Львова. Був одним із співзасновників Української військової організації (УВО), крайовим комендантом. В 1929 році увійшов до Проводу Організації українських націоналістів (ОУН), був одним із наближених до Коновальця людей. Сушко оселяється в Кракові, де займається питаннями розбудови мережі ОУН.З літа 1941 року перебирається до окупованого німцями Львова і продовжує підпільну роботу, налагоджує контакти з партизанськими групами. Все це обірвалося 14 січня 1944 року пострілом у спину біля будинку по вулиці Чарнецького, 3 у Львові (нині – вулиця Винниченка), де мешкав Сушко. Похований на Личаківському цвинтарі у Львові.

тест3