Історія адвокатури Львівщини

Народився в с. Ролів на Львівщині. Навчався протягом 1903-1904 у Вищому музичному інституті у Львові, а згодом закінчив у 1906 юридичний факультет Віденського університету. З 1913 займався адвокатською практикою у Львові. Під час Першої світової війни був мобілізований до австрійської армії, згодом служив у лавах УСС. У 1919 з іншими адвокатами оранізував «Колегію оборонців» у Львові, яка в 1923 реорганізувалася в «Союз українських адвокатів», в якому Михайло Іванович обіймав посаду віце-президента (1923 по 1939). Виступав адвокатом у політичних процесах над українськими патріотами. В 1925–1939 очолював керівні органи Українського національно-демократичного об'єднання. У 1939 емігрував до Кракова, де продовжив займатися адвокатською практикою. В 1941 повернувся до Львова. В 1941–1943 очолював Львівську адвокатську палату. Активно займався крім адвокатської також музичною діяльністю. Автор музики: «Ой гляну я, подивлюся», «Засни», «Чого мені так тяжко». Автор низки статей з питань музичного життя Галичини, рецензій на вистави Руського. Довголітній диригент музично-хорового товариства «Львівський Боян». Помер у Львові та похований на Личаківському цвинтарі, поле № 1.

Народився 25 лютого 1850 р. у с. Шляхтинці, тепер – Збаразького району Тернопільської області. У сім’ї пароха села, шляхтича гербу «Нечуй-Вітер», був наймолодшим з восьми його дітей. Навчався у Тернопільській гімназії, матуру здав в Академічній гімназії у Львові. Згодом студіював право у Львівському університеті (1868-1872). Водночас відігравав помітну роль серед «ранніх» народовців. Згодом працював за фахом в адвокатських канцеляріях Львова. Саме Володимир взяв на себе нелегку місію заснування у Львові щоденника українською мовою, який конкурував би з органом москвофільської партії «Слово». Вважаючи проект мертвонародженим, його підтримав мало хто. Все ж видавництво нової газети фінансувало товариство «Просвіта» – в суворій таємниці від москвофільської партії, а навіть намісництва. Народовці казали, що «Діло» – приватна справа самого Володимира. Так у новому 1880 році у Львові з’явилася нова газета. Її редакція розміщувалася у двокімнатному помешканні на вул. Краківській, 14 (де, крім «Просвіти», резидували «Руська бесіда» та «Дружній Лихвар". Володимир помер 3 лютого 1883 р. на тридцять третьому році життя. Його смерть зворушила весь Львів. Другого дня його ховали. З самого ранку дім оточили сотні, а згодом тисячі галичан. На чолі українського істеблішменту прибув митрополит Сильвестр Сембратович. Серед численних вінків виднілися також вінки від «Ґазети народової», «Дзєнніка Польського», «Польські журналісти – руському колезі». Схоже, це була перша українська похоронна маніфестація такого масштабу, а трагічність особи Володимира водночас породила його культ.

Посол Галицького сейму, делегат Української Національної Ради ЗУНР, голова львівського товариства «Просвіта». <br /> Доктор права. Навчався у Львові: спершу гімназія, а згодом правничий факультет університету. Працював суддею в Тернополі та містечках краю. 1904 р під час відкриття «Народного Дому» в Копичинцях підтримав громаду за право на українську ходу. З 1908 р— посол Галицького сейму. У 1910 р очолив львівську «Просвіту»: відкрив курси для неписьменних, сприяв створенню нових читалень, започаткував «мандрівні бібліотеки». Власним коштом призначив 5 стипендій для українських студентів. Під час Першої світової війни працював у Відні, але повернувся до Львова, де допомагав постраждалим від війни.Восени 1915 року відновив роботу «Просвіти». У жовтні 1918 року став учасником Конституанти у Львові, увійшов до Української Національної Ради, був делегатом ЗУНР. Брав участь у перемовинах з австрійським намісником щодо передачі влади українцям. У час Листопадового чину входив до політичного проводу, за відсутності Євгена Петрушевича виконував обов’язки голови УНРади. Після поразки ЗУНР залишився у Львові. Польська влада ДВІЧІ його УВЯЗНЮВАЛИ. Працювати АДВОКАТОМ йому НЕ ДОЗВОЛИЛИ. Попри переслідування, у 1921 році «Просвіта» знову обрала його своїм головою. Іван Кивелюк помер 1 березня 1922 року на 56‑му році життя. Похований на полі № 5 Личаківського цвинтаря у Львові. Автор пам’ятника — скульптор Сергій Литвиненко.

Був серед засновників Русько-Української радикальної партії та мав творчі взаємини з Іваном Франком, Михайлом Драгомановим, Михайлом Павликом, Юрієм Федьковичем, Наталією Кобринською й Ольгою Кобилянською. Народився у священичій родині, навчався у Станіславській гімназії, де започаткував рукописну газету «Зірка» та створив молодіжне товариство «Громада». Закінчив філософський факультет Львівського університету та правничий факультет у Відні. Там познайомився з Михайлом Драгомановим, який став його духовним наставником.Видавав популярні книжечки для народу — «метелики», серед яких «Парова машина», «Про правду», «Про бідність», «Правдиве слово хлібороба до своїх земляків». У 1877 році його разом з Іваном Франком та Михайлом Павликом заарештували й судили у процесі галицьких соціалістів. На суді він відкрито заявив, що є соціалістом і прагне рівності та справедливості для всіх. Його ідеалом була федеративна демократична республіка, де громада вершить суд і правду. Згодом він став одним із засновників Русько-Української радикальної партії, але відійшов від активної політики й працював адвокатом у Львові. Паралельно писав статті та дослідження, співпрацював із демократичними виданнями («Молот», «Світ», «Житє і слово»). Серед його праць — «Галицько-руський нарід і галицько-руські народовці» (1874), «Лихва на Буковині» (1878), «Робітницька плата і рух робітницький в Австрії» (1881), «Літературні стремління галицьких русинів у 1772–1872» (1894–95), «Москвофіли і народовці в 70-их рр.» (1902).

Народився у Снятині. Школу відвідував у Станіславові в 1898-1902 рр., а гімназію закінчив в Коломиї в 1910 р. Юридичну освіту здобув у Віденському університеті в 1911-1914 рр. Був призваний до австрійської армії, брав участь у воєнних діях Першої світової війни, в 1917 р. потрапив у полон і перебував в Італії до 1921 р. Повернувшись до Галичини завершив навчання на юридичному факультеті і в 1923 р. вступив кандидатом до адвокатури, адвокатське стажування проходив в Самборі.

Народився у м. Сокаль на Львівщині. Походив із шляхетського роду з Бойківщини. Закінчив юридичний факультет Ягеллонського університету в Кракові, а опісля працював заступником судді у Ходорові (1901-1904), надалі суддею у м. Турка до 1914. Був активним громадсько-політичним діячем, зокрема організатором громадсько-суспільного життя в повіті, членом Української національно-демократичної партії, посолом до Галицького сейму (1913), членом «Українського соймового клубу». З початком Першої світової війни - членом Бойової управи та командант Легіону УСС. Командант (10.1914-03.1915) та заступник команданта (03-1915-11.1918) Коша УСС, підрозділу, який займався вишколом новобранців. Член Української національної ради ЗУНР, командувач Станіславської військової округи (1918-1919). Військовий аташе дипломатичної місії УНР у Празі (1919-1920). У міжвоєнний період (1920-30-ті) займався адвокатською діяльністю у Львові. Влітку 1944 виїхав до Німеччини, а після війни емігрував до США. Помер у м. Вігокен, США (похований на Цвинтарі святого Андрія (Саут-Баунд-Брук).

Народився в с. Горішня Слобідка Бучацького повіту (Галичина). Навчався у Самбірській гімназії, надалі продовжив навчання на юридичному факультеті Львівського університету. 1910 - здобув ступінь доктора права. 1913 – склав адвокатський іспит. Працював адвокатом у Львові, а надалі в Яворові та Бучачі. Був заарештований після захоплення Львова російськими імперськими військами. Лише в 1918 зміг повернутися до Галичини. В 1918 адвоката обрали повітовим комісаром (керівником) Бучацького повіту ЗУНР. Після анексії ЗУНР Польщею був заарештований польською владою. У післявоєнний період мав свою адвокатську канцелярію в Бучачі. Був активним громадським діячем у Бучачі, зокрема був головою Виділу бучацької філії «Просвіти». У 1933 - переніс свою канцелярію з Бучача до Львова. Помер у селі Сороках Бучацького району від серцевої хвороби, там і похований.

Народився в с. Золота Слобода, нині Козівський район, Тернопільська область. Навчався у Бережанській гімназії, надалі продовжив навчання на юридичному факультеті Львівського університету, де і здобув ступінь доктора права в 1914. Працював адвокатом у Золочеві та Сокалі (1909—1914), у Бережанах (1917-1919, 1924-1937) та Козовій (1921-1924). У період ЗУНР займав посаду заступника міського комісара, редактором газети «Бережанський вісник», служив хорунжим у лавах УГА. Очолював місцеву «Просвіту». У 1928—1930 був співзасновником і провідним діячем радянофільської партії «Праця», а також заступником голови Української партії праці. Публікував статті у провідних українських виданнях. У післявоєнний період мав свою адвокатську канцелярію в Бучачі. Був активним громадським діячем у Бучачі, зокрема був головою Виділу бучацької філії «Просвіти». У 1933 - переніс свою канцелярію з Бучача до Львова.

Народився 21.02.1876 року в сім’ї красноселецького пароха о. Івана Бохенського на Тернопільщині (с. Зарубинці). Початкову освіту здобув у Тернопільській гімназії, а згодом — на юридичному факультеті Львівського університету. Професійний шлях Степана Бохенського є взірцем служіння праву. Розпочавши як помічник адвоката в м. Золочів, надалі відкрив свою власну практику в Збаражі. У 1920—1930-х роках займався адвокатською діяльністю. А під час німецької окупації у 1941–1944-х роках виконував обов’язки нотаріуса. Виважений і непохитний у переконаннях, він стояв на захисті українського селянства та інтелігенції, використовуючи закон задля справедливості. Увійшов в історію як член «Листопадового чину». Життєвий шлях Степана Івановича був тісно переплетений із родинами, що творили українську культуру. Його дружина, Стефанія-Марія Бохенська (уроджена Громницька), була донькою священника та громадського діяча Володимира Громницького — крилошанина та члена-засновника Міщанського братства. А його сестра Євгенія Бохенська була письменницею, а син - Ярослав Бохенський - був журналістом, письменником, кінокритиком та активним пластуном. Помер 21.01.1948, похований у Львові на 31-му полі Янівського цвинтаря.

Народився на Тернопільщині (с. Староміщина Підволочиського району). Початкову освіту здобув у гімназії в Тернополі, а надалі в Львівському університеті. Здобув ступінь доктора права у Львівському університеті, відкрив адвокатську канцелярію в Підволочиську. Мешкав у Тернополі, де надалі займався адвокатською практикою, обраний головою окружного Українського допомогового комітету. 1914 вступив до Легіону УСС. Під час одного з боїв 1915 потрапив у полон і вивезений у табір вглиб Росії. Восени 1917 приїхав до Києва, працював у МЗС УНР, у січні–лютому 1918 в складі української делегації як перекладач взяв участь у переговорах в м. Брест-Литовський. Згодом служив у полку УСС, командував сотнею. 1944 емігрував у Чехію, згодом— у Німеччину (від 1946 викладав в УВУ у Мюнхені), 1948— у США(м. Чикаґо), де і помер.

Народився на Тернопільщині (с. Криве поблизу Підволочиська). Початкову освіту здобув у гімназії в Станиславові (нині - Станіславів, Івано-Франківська область). Під час навчання в гімназії в Станиславові у 1860-х роках разом з Остапом Терлецьким та братами Заклинськими належав до таємної культурно-освітньої учнівської народовської організації "Громада", брав участь у виданні рукописного часопису «Зірка». Продовжив навчання в Львівському університеті, однак закінчив Віденський університет. 1870-х брав участь у діяльності студентського товариства «Січ» у Відні.Професійний шлях Мелітон Осипович розпочав у Станиславові, де в 1970-х роках працював секретарем у суді. Після 1976 року - помічником адвоката, а з 1883 року розпочав свою власну практику як адвокат. Крім адвокатської практики, був активним громадсько-освітнім діячем, в Станиславові заснував Товариство "Бесіда. Зібрав численні фольклорні матеріали. Записи Бучинського друкувала західноукраїнська періодика (газети «Правда», «Діло»), а частина пісень увійшла до книги Володимира Антоновича і Михайла Драгоманова "Історичні пісні малоруського народу". Похований на Станиславівському цвинтарі поблизу вул. Сапіжинської (могила збережена; нині на цьому місці — Меморіальний сквер Івано-Франківська).

Народився в с. Стецева на Івано-Франківщині в родині відомого українського письменника Василя Стефаника. У 1923 році закінчив гімназію в місті Коломиї. В 1925 році продовжив навчання в правничий факультет Львівського університету. У 1931—1936 роках — адвокат-практикант у місті Снятині Станіславського воєводства. У 1936 році склав адвокатський іспит. У 1936—1939 роках — адвокат-уповноважений Ревізійного союзу українських кооперативів у Львові. В 1939-1941-х роках — завідувач юридичного бюро Львівської обласної спілки споживчої кооперації і уповноважений правління Спілки радянських письменників із захисту авторських прав.Під час німецької окупації займався адвокатською діяльністю, у 1944 році — науковий співробітник меморіального музею Василя Стефаника у селі Русові на Станіславщині. До листопада 1944 року — начальник обласного курортного управління Станіславського обласного відділу охорони здоров'я. У 1944—1946 роках працював старшим викладачем кримінального права Львівського університету. У 1947-1953 роках — заступник голови виконавчого комітету Львівської обласної ради депутатів трудящих. У 1970-1981 роках — директор Літературно-меморіального музею Івана Франка у Львові. Похований на полі № 1 Личаківського цвинтаря.

Народився в Золочеві, а початкову освіту здобув у Самборі. В 1913 році закінчив навчання у Львівському університеті, опісля працював в адвоката Лужецького в Старому Самборі. А вже в 1934 році розпочав самостійно працювати як адвокат у Старому Самборі, де і помер.

Народився Лев Ребет в Стрию у родині поштового урядовця. Під час навчання у Стрийській українській гімназії він захопився пластовим рухом, у 15 років став членом Української військової організації, у 17 – вступив до ОУН, а за рік – очолив її провід у Стрийському повіті. Був в'язнем в польських тюрмах за приналежність до ОУН, разом зі Степаном Бандерою. У 1938 році закінчив правничий факультет Львівського університету, здобувши ступінь магістра права. Після розподілу Польщі між нацистською Німеччиною та Радянським Союзом у вересні 1939 Ребет переїхав до Кракова, де входив до складу Центральної Екзекутиви ОУН і здійснював керівництво розвідкою. Там у Кракові після переїзду працював адвокатом.Брав участь у проголошенні відновлення української державності у Львові 30 червня 1941 року, опісля став заступником голови уряду Ярослава Стецька. У 1940–1941 рр. після розколу ОУН на мельниківську та бандерівську фракції, підтримував С. Бандеру. З квітня 1941 р. стає членом ОУН радикальної під керівництвом С. Бандери.<br /> Лева Ребета затримали 14 вересня 1941 року, і він три роки пробув у нацистському концтаборі Аушвіц (Освенцім). Після звільнення переїхав до Мюнхена, де на той час перебували більшість провідних діячів бандерівського руху. В еміграції Лев Ребет працював в Українському вільному університеті у Мюнхені, у газеті «Українська трибуна», «Час» та «Сучасна Україна», очолював редакцію газети «Український самостійник». У 1949 році захистив докторську дисертацію на тему «Держава і нація», видав друком книги «Формування української нації» (1951), «Світло і тіні ОУН» (1954), «Теорія нації» (1956). 12 жовтня 1957 року у Мюнхені, на сходах будинку, де була редакція «Українського самостійника», агент КГБ Богдан Сташинський зі спеціально сконструйованого пристрою вистрілив Ребету в обличчя струменем синильної кислоти. Лева Ребета поховали в Мюнхені, а у 2010 році його разом з дружиною урочисто перепоховали на Личаківському кладовищі у Львові.

Народився в с. Петранка на Івано-Франківщині у родині священника. Закінчив Академічну гімназію у Львові, навчався у Львівському та Карловому університетах. Працював адвокатом у м. Чортків на Тернопільщині. Активний учасник сокільсько-січового руху. У роки Першої світової війни — старшина артилерії австро-угорської армії на російському фронті. Восени 1918 сформував і очолив гарматний полк (потім у складі 1-ї бригади Українських Січових Стрільців Української Галицької армії). Був смертельно поранений більшовицьким комісаром-грабіжником Табукашвілі. Помер у лікарні в містечку Піщанка на Одещині.

Народився в с. Лукавиця-Вижна (нині Верхня Лукавиця) на Львівщині у родині священника. Закінчив гімназію в м. Золочеві, а 1898 юридичний факультет Львівського університету. А в 1900 році здобув ступінь доктора права і склав суддівський іспит, після чого рік працював у суді в Підволочиську, а потім у Львові. З 1900 працював судовим ад’юнктом при Крайовому суді у Львові, а з 1906 членом трибуналу Кримінального крайового суду. 1904—1906 роки проводив на спеціальних студіях у Берліні й Відні, а повернувшись до Львова, далі працював у суді й приготовляв габілітаційну працю «Про побічну інтервенцію», а в 1908 р. був іменований приватним доцентом при катедрі цивільної процедури в університеті у Львові. Виклади провадив українською мовою. Будучи покликаним на катедру цивільного процесу в університеті в Софії, не зважився покинути Львів й залишився працювати в суді, чекаючи на професуру. Продовжив правничу наукову працю, у результаті якої вийшли його нові твори — «Зміна позову», «Процесові новелі» і інші. У 1914 став дійсним членом НТШ. Після Першої світової війни не прийняв пропозиції викладати у Львівському університеті, до якого не приймали ще тоді українських студентів, а також не склав присяги на вірність Польщі до вирішення справи приналежності Галичини Радою Амбасадорів. Відтак почав знову працювати в суді. У 1919—1925 роках був професором і в перших трьох роках деканом правничого факультету Українського Таємного Університету у Львові. 1929 р.був номінований апеляційним суддею у Львові і виконував ці чинності до війни 1939. У 1938 номінований суддею Найвищого Адміністраційного Суду у Варшаві, але відмовився від цієї посади, щоб не покидати Львова. У 1939 - продекан юридичного факультету в університеті імені Івана Франка у Львові, а після здобуття Львова німцями, став далі працювати в Апеляційному суді. У 1944 виїздить на Захід. Помер у Верхній Австрії.

Народився в с. Ременів на Львівщині. Закінчив Народну школу в рідному селі та у 1913 році філію Академічної гімназії у Львові, продовжив навчання на юридичному факультеті Львівського університету, де брав участь у діяльності новоствореного Товариства січових Стрільців. Після початку Першої світової війни пішов на фронт у складі Легіону УСС. Став спочатку командиром чоти, згодом – сотні та куреня. Брав участь у відомих боях на Маківці та на Лисоні, опісля потрапив у полон. Після звільнення з полону вступив до Галицько-Буковинського куреня Січових стрільців військ Центральної Ради, очоливши одну із сотень. Після поразки Української революції 1917-1921 років повернувся до Львова. Був одним із співзасновників Української військової організації (УВО), крайовим комендантом. В 1929 році увійшов до Проводу Організації українських націоналістів (ОУН), був одним із наближених до Коновальця людей. Сушко оселяється в Кракові, де займається питаннями розбудови мережі ОУН.З літа 1941 року перебирається до окупованого німцями Львова і продовжує підпільну роботу, налагоджує контакти з партизанськими групами. Все це обірвалося 14 січня 1944 року пострілом у спину біля будинку по вулиці Чарнецького, 3 у Львові (нині – вулиця Винниченка), де мешкав Сушко. Похований на Личаківському цвинтарі у Львові.

Народився в с. Угорники на Івано-Франківщині у сім'ї управителя школи. У 1902 р. закінчив Станиславівську гімназію. Навчався на юридичному факультеті Львівського університету, наділі на знак протесту проти антиукраїнської політики адміністрації університету, Степан Витвицький, разом з іншими українськими студентами перевівся у Віденський університет, де в 1910 здобув ступінь доктора права. 1908 р. закінчив навчання, захистив докторат права і того ж року вступив як кандидат адвокатури до канцелярії адвоката Володимира Охримовича. Після одруження у 1910 р. переїхав до Дрогобича і став працювати у канцелярії відомого адвоката, громадського діяча і письменника Ярослава Окуневського. З початком Першої світової війни вступив до легіону Українських січових стрільців. У 1915-1918 рр. у Львові член редакції газети «Діло», в 1918 - редактор газети «Свобода». Із 1918 р. секретар УНР ЗУНР. Був одним з організаторів акту злуки УНР і ЗУНР 22 січня 1919 року. Згодом стає державним секретарем закордонних справ ЗУНР. У 1925–1939 роках Степан Витвицький стає діячем УНДО. У 1924 р. відновив адвокатську практику в Дрогобичі (спочатку разом з Михайлом<br /> Терлецьким, а згодом самостійно). Крім адвокатської роботи, був віце-бургомістром Дрогобича, очолював філії "Просвіти”, “Сільського господаря”, “Маслосоюзу”, працював у Союзі кооперативів, дбав про розвиток “Української Захоронки”, Народного дому та інших установ. Незважаючи на зайнятість своєю основною працею, дуже багато часу присвячував національно-культурній діяльності. У 1939 р. емігрував на Захід. У 1945 р. брав участь у створенні Центрального представництва української еміграції в Німеччині, а в 1948 р. – Української Національної Ради (УНРади). У 1949 р. обраний заступником голови Виконного Органу (ВО) УНРади. У 1951 р. виїхав до США як уповноважений представник ВО. У березні 1954 р. обраний головою ВО і президентом УНР в екзилі. Помер у Нью-Йорку, похований на українському православному цвинтарі святого Андрія у Саут-Баунд-Бруку (штат Нью-Джерсі).

Народився в с.Голгоче на Підгаєччині Тернопільська область у священничій сім'ї. Закінчив Бережанську гімназію, надалі навчання продовжив на юридичному факультеті Львівського університету. За участь у студентському виступі в липні 1910 р. був заарештований, відданий під суд та виключений з університету. Наступного року продовжив навчання у Краківському університеті. У 1912–1913 рр. очолював Український студентський союз. Від 1912 р. був членом головної управи УРП. З початком Першої світової війни служив у Легіоні Українських Січових Стрільців. У 1916 р. потрапив у російський полон, з якого через Норвегію та Німеччину повернувся на початку 1918 р. Брав участь в польсько-українській війні 1918-1919 рр. в лавах УГА і Армії УНР. У вересні 1920 р. став одним із трьох співзасновників Української Військової Організації (УВО), яка організовувала збройний опір польським і більшовицьким окупантам ЗУНР і УНР. На початку своєї професійної діяльності деякий час здійснював адвокатську практику у Бережанах до Першої світової війни. Від 1924 працював адвокатом у Делятині, від 1928 р. – у Заболотові. Потім працював помічником адвоката у Львові, згодом редактором в управі видавництва «Червона калина», членом-засновником якого був від 1920 р. Видавав і редагував журнал «Каменярі» (від 1932 р.), входив до головних виділів товариств «Просвіта» і «Рідна школа». У вересні 1939 р. переїхав у зайняту німецькими окупантами Польщу, працював адвокатом. Перебував у полоні в м. Ріміні (Італія), потім переїхав у Велику Британію. У 1948 р. емігрував у Канаду.

Народився в м. Бучачі Тернопільська область, де закінчив початкову школу та місцеву державну гімназію. Потім розпочав правничі студії у Львівському університеті. Адвокатську практику в Перемишлянах проходив у земляка — доктора Франца Свістеля. Надалі відкрив власну адвокатську канцелярію у Перемишлянах, яку провадив до 1939 року і припинив через більшовицьку окупацію Західної України. З 1914 року служив в лавах Легіону УСС. Брав участь у польсько-українській війні у лавах УГА . Автор спогадів: Перший Свят-Вечір на фронті ; Жмут спогадів про Бучач. Згодом після Другої світової війни емігрував до США. Помер в м. Нью-Йорку. Похований у м. Саут-Баунд-Бруку (США).

Народився в м. Броди на Львівщині. Навчався у Бережанській гімназії та на філософському факультеті Львівського університету. Наділ продовжив навчання у Відні, де закінчив правничий факультет. З 1909 року як кандидат до адвокатури проходив адвокатську практику в Рогатині. У 1913 році переїхав з родиною до Дрогобича, де працював помічником адвоката. Після початку Першої світової війни був мобілізований до австро-угорського війська, після звільнення з якого здобув ступінь доктора права і відкрив власне адвокатське бюро. У 1922 році перейняв адвокатську контору А. Горбачевського. Як адвокат вів справи українського нафтового товариства «Підойма». Віктор Едмундович був активним в українському громадсько-політичному житті. Був співорганізатором Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО) — найбільшої української політичної партії у Галичині. Адвокат ініціював будівництво української гімназії імені І. Франка у Дрогобичі, очолював Українське педагогічне товариство, «Рідну Школу», Музичне товариство імені М. Лисенка, товариство «Боян». У 1941 році В. Пацлавський став головою Української національної ради у Дрогобичі. У 1944 році емігрував до Німеччини, згодом до США, де і помер. Похований у місті Йонкерс у штаті Нью-Йорк.

Народився в с. Плав’ю на Львівщині. Навчався в гімназії у Золочеві, надалі продовжив навчання на юридичному факультеті Львівського університету. В 1914 був мобілізований до австрійської армії, де потрапив в полон до росіян і був вивезений до Сибіру. Після звільнення в 1918, повернувся на Галичину. В 1925 виступив кандидатом адвокатури до Самбірської палати адвокатів. Стажування проходив у канцелярії Яна Дудикевича у Бібрці. У 1932 відкрив канцелярію у Калуші. А вже в 1933 заявив про намір перебратися до Судової Вишні на Львівщину і перенести туди свою канцелярію. В 1935 повідомив про перенесення канцелярії із Судової Вишні до Львова, однак вдалося здійснити задумане лише в 1938. Помер у Мюнхені.

Народився в с. Гребенів, нині Сколів на Львівщині в сім'ї священика. Навчався в Українській академічній гімназії у Львові, надалі продовжив навчання на юридичному факультеті Львівського університету. В 1904-1912 працював помічником адвоката у Львові. У 1912 відкрив власну адвокатську канцелярію на Руській. У 1923-1927 був третім ректором Таємного українського університету у Львові, а також доцентом кафедри кримінального права і процесу Львівського університету імені Івана Франка (1939-1941 - в.о. професора, 1944-1958 - в.о. завідувача). Учасник Першої світової війни у складі австрійської армії та визвольних змагань у 1917–1921 в складі УГА. Інтернований у Чехо-Словаччині. А надалі повернувся до Львова і в 1921–1939 працював адвокатом у власній канцелярії у Львові. Він був захисником обвинувачених у багатьох політичних справах, зокрема у процесі діячів УВО, процесах Аброзюка та Бандери. Основні праці: Замітки до нового закону про поступовання карне (1928), Обов’язкова оборона в радянському кримінальному процесі (1949). Похований у Львові на 4 полі Личаківського цвинтаря.

Народився у м. Львів. Середню освіту здобув у гімназії в Самборі, після чого вступив на юридичний факультет Львівського університету. У 1858 успішно закінчив університет і отримав диплом правника. Адвокатську практику мав у Перемишлянах, Яворові, Тлумачі та Львові. У 1880 був обраний до міської ради, а у 1887 став президентом Львова. Посаду обіймав протягом майже десяти років. За часів президента Львова Едмунда Мохнацького у місті почав працювати електричний трамвай. Помер та похований у Львові на Личаківському цвинтарі.

Народився у Перемишлі. Його батько Іван (1834-1871рр.) був сином одного із перших українських адвокатів Василя Федака. У 1878 закінчив Академічну гімназію, а згодом юридичний факультет Львівського університету. Під час навчання брав активну участь у громадському житті, паралельно підробляв писарем у суді. У 1890 відкрив адвокатську канцелярію у Львові й швидко став одним із найавторитетніших українських адвокатів. Саме в нього проходив адвокатську практику майбутній президент ЗУНР Євген Петрушевич. У 1881 разом із Костем Левицьким, Андрієм Чайковським та Євгеном Олесницьким організував професійне об'єднання «Кружок правників», під протекцією професора Омеляна Огоновського при студентському об'єднанні «Дружній лихвар». У 1889 році він став співзасновником першого українського правничого журналу в Галичині — «Часописі правничої», таким чином він спільно із іншими правниками сприяв формуванню <br /> української правничої термінології та поширенню правових знань серед населення. Був співзасновниками Української національно-демократичної партії 1899. У 1918 увійшов до уряду ЗУНР як державний секретар харчових справ. Після встановлення польської влади допомагав українським політичним в'язням, полоненим та їхнім родинам. Помер у Львові та похований на Личаківському цвинтарі.

Народився в Самборі. Закінчив Бережанську гімназію та Львівський університет Працював адвокатом у Бережанах і Підгайцях. В 1913 відкрив власну адвокатську канцелярію. Був активним діячем українського національного руху, членом УСДП, секретарем Народного комітету УНДП. У 1913–1914 був послом до Галицького сейму, а в 1917–1918 — депутатом австрійського парламенту. Після Листопадового зриву увійшов до складу Української Національної Ради ЗУНР. Був інтернований у польських концтаборах, звільнений восени 1919. У 1920–1924 очолював Міжпартійну раду, був одним із лідерів Української народної трудової партії. Від 1924 керував Українським еміграційним комітетом, організовував переселення українців до Канади, відкривав еміграційні бюро та видавав часопис «Український емігрант». Був ініціатором Міщанського братства Львова, членом товариства «Просвіта». Після політичних конфліктів і нервового зриву помер у Львові. Похований на Личаківському цвинтарі.

Народився в селі Межиброди в Галичині. В 1912 закінчив Українську академічну гімназію у Львові, по тому правничий факультет у Львівському Університеті. Активний учасник Перших визвольних змагань в рядах УСС, УГА та Армії УНР. Під час облоги Львова короткий час був адютантом Головнокомандуючого Армії УГА. У міжвоєнний період працював адвокатом в м. Сколе. Був активним учасником громадського життя таких організацій як Просвіта, Рідна Школа, Союз Кооперативів. На початку Другої Світової війни переїхав до Кракова, де провадив адвокатську діяльність. Пізніше до Австрії. У 1951 році іммігрує до Канади (Торонто). Там продовжує активну роботу в українській громаді. Нагороджений Воєнним Хрестом 10.05.1967. Помер в Канаді після 1979.

Народився у Чернівцях, де і отримав середню освіту. Здобув юридичну освіту у Чернівецькому університеті, де і отримав ступінь доктора права. У серпні 1914 вступив до легіону Українських січових стрільців. Брав активну участь у дипломатичних та культурних колах періоду Української держави і ЗУНР. Будучи меценатом і представником культурної еліти, він підтримував українські інституції Галичини. В січні 1932 відкрив свою адвокатську канцелярію в Куликові. В серпні 1939 переїхав у Львів і відкрив нову канцелярію на площі Ринок, 43. В Українському загальному календарі «Криниця» є відомості про те, що за цією ж адресою у Львові мав канцелярію як мінімум з 1936. Під час німецької окупації Галичини продовжив адвокатську практику у Львові по вулиці Таненштрассе, 4. Помер у Львові. Похований на полі № 21 Янівського цвинтаря.

тест3